HomeНовиниВ РайоніПрацюють ветеринари Володимиреччини

Працюють ветеринари Володимиреччини

( 0 Votes )

 

До Дня професійного свята ветеринари району мають, чим поділитися, бо ж наполегливо працювали. І - мають певні результати.

Відзначили на рівні області

 

Про хороші події приємно повідомляти. У нашому багатопрофільному і чисельному колективі управління Держпродспоживслужби у Володимирецькому районі хороша новина. До дня професійного свята двоє наших колег удостоєні честі бути нагородженими на рівні області. Це – лікар, ветеринарний санітарний експерт Олена Володимирівна Ковальчук та спеціаліст управління Держпродспоживслужби у Володимирецькому районі Василь Сергійович Муравинець.

         

Лікар-ветсанексперт Олена Володимирівна родом із Чечні, працює в нашій ветлабораторії понад два десятки років. На ній лежить велика відповідальність експерта за якість тваринницької продукції та інших продуктів харчування. Вона – висококваліфікований фахівець в питаннях мікробіології, якості харчових продуктів, тощо.

Великим авторитетом в населення саме за високу професійність користується лікар Василь Сергійович Муравинець. Він як ветеринар не цурається «чорнової» роботи, з якою доводиться працювати спеціалістам зооветеринарної професії.

У колективі вважають, що відзнаки вищеназваним фахівцям давно ними заслужені. Щиро вітаємо нагороджених!

Інна Галогре,

голова профспілкового комітету працівників управління Держпродспоживслужби у Володимирецькому районі.

 

Чотири роки – приватним ветлікарем

На території Володимиреччини є й приватна форма обслуговування у царині ветеринарної медицини. Її започаткував у селі Кідри ветеринарний лікар Анатолій Степанович Ляшко. Він у числі перших в північних районах Рівненщини одержав ліцензію на приватну практику у ветеринарії.

Це було ще у 2013 році. Так Анатолій Степанович відкрив шлях до нової європейської форми діяльності, яка буде масово впроваджуватисявводитися на теренах України в наступному 2018 році.

За досвідом до першопрохідця Анатолія Ляшка вже звертаються молоді випускники спеціалізованих вишів, які бажають відкрити свої приватні лікувальні заклади, ветаптеки при них та стаціонар для чотириногих і пернатих пацієнтів.

 

 

Робота як сценарій цікавого фільму…

Знайомтесь: Наталія Миколаївна Маринич, ветлікар Хиноцької ветеринарної дільниці. Обслуговує села Хиночі, Радижево, Степангород. Рятує тварин і птахів, не відмовляє у ветдопомозі нікому, хто приїде та попросить.

Наталія Миколаївна народилася в Маріуполі. Згодом її батьки переїхали в Зарічненський район. Перед талановитою дівчиною було відкрито сто доріг. За зовнішню красу їй пророчили кар’єру артистки. Та вона обрала нелегкий і неспокійний шлях «ветеринарного лікаря». На селі ветеринару й зараз немає рівних (хіба що колись був голова колгоспу та місцевий священик).

Наталія Миколаївна успішно закінчила всі ветеринарні інституції і з 1985 року очолила ветслужбу в поліському селі Хиночі. Вийшла заміж. Народила дітей. Побудували дім. Завели велике хазяйство. Згадую слова її мами: «Щоб люди не говорили, що ветлікарка нічого не держить. Має своє – зрозуміє чуже».

Але у ветлікаря Наталії Маринич немає чужих проблем. То її дільниця, то її територія, і всі ситуаційні проблеми – її проблеми. Візьмемо профілактику карантинних хвороб. Щоб не допустити біди, у ветаптеці вона закуповує всі необхідні препарати, які застосовуються в екстрених випадках. Часто жертвує власним часом, обійде, об’їде всіх і вся та попередить, розкаже про ту чи іншу епізоотичну хворобу.

– Не завжди стара бабця зможе почитати про хворобу птиці, – ділиться Наталія. –  «Ньюкасла», чи АЧС – бабусі все одно. Але якщо розповіси про симптоми, як себе ведуть хворі кури – усе, знай, що бабця з тими курми на сідало піде дивитися, як вони себе ведуть, і не полінується вранці прийти на дільницю і розповісти, як пернаті себе вчора почували.

Ви, знаєте, робота ветеринара, як сценарій цікавого пригодницького фільму. Ти не знаєш, що через годину-другу буде. Але якщо взяти по сезонах, то можна передбачити той чи інший «сюжет». Навесні виганяють корів. Щоб не потруїлися свіжою травою, треба молодих пастухів попередити та навчити. Кожен хоче корів напасти. Щоб, по-народному, «не здуло» – теж кажу пастухам: довго по росі не пасіть на конюшині чи дятлинці. Здуття –частий і недобрий гість серед хвороб тварин.

Ми робимо щеплення проти ряду заразних інфекційних хвороб по плану і без програм. Тваринництво – серйозна галузь. Це – в результаті сир, сметана, молочко, ковбаса, сало, м’ясо. Та що я вам розказую…

Давайте напишемо в газету, що ветеринару, як і рибаку, Бог роки додає. І я би дуже була рада, якби із нашого «куста» якась дитина на ветеринара поступила. Ви не можете собі уявити: що не день, то щось неординарне відбувається. І ветеринар як «швидка допомога» летить першим, аби допомогти і врятувати «німий язик»: тваринка не скаже, де їй болить. Тому повторюся: робота ветеринара – як сценарій цікавого фільму. Тільки головним героєм завжди будеш Ти.

…Не перший раз пишу про ветлікаря Наталію Маринич. Описувала, як вона повишивала килими та рушники, великі ікони, які їй приснилися. Повідомляла наших читачів про її виставку вишивок у Рівненському обласному музеї… І не раз подумаю: коли вона спить, коли вона все встигає? І про її дітей хотіла сказати дуже добре слово, бо очолили місцеву культуру і теж несуть мистецтво до людей. А ще в Наталки був житті цікавий факт. Коли вона пережила велике горе і залишилась вдовою, її малі діти на свято піднесли подарунок: посватали … собі батька, а їй – чоловіка.

 Г. Штерн.

 На фото: Наталія Маринич на мистецький виставці

 

 

Мій наставник – голова сільради

Дуже хвилююся. Я не публічна людина. Може, не пишіть про мене, га? Я просто виконую чесно свою роботу ветеринарного лікаря.

Знаєте, було якось незручно, коли одна жіночка подякувала мені через газету «Володимирецький вісник». Вона все правильно написала, як було, по совісті. Ми з нею три ночі не спали – рятували корівку. Нам допомагав голова сільради Микола Петрук. І таки врятували годувальницю. Подібних випадків у повсякденному житті може назвати безліч кожен мій колега-ветлікар.

Що можу розповісти про свою професію? Люблю цю роботу. Пішла вчитися за покликом серця. А родом я з Іванчів. Навчалася спочатку у Млинівському ветеринарному технікумі, потім – у Львівській ветеринарній академії на факультеті біотехнологій і ветеринарії. За направленням повернулася в свій район, працювала в селі Озеро. Нині завідую Антонівською ветеринарною дільницею.

Спеціальність ветлікаря, як я вже казала, обрала свідомо. Наша багатодітна родина Салівонів завжди тримала багато живності, по три-чотири корови, а ще коні, свині, птиця. І я бачила, як мама серед ночі викликала ветеринара, як ми хвилювалися і на нього надіялися, аби він врятував порісну свинку чи допоміг розтелитися корівці.

Сьогодні наша Антонівська ветдільниця обслуговує Ромейки, Чакву та Антонівку. А це тільки ВРХ 700 корів. А є ще коні, кози, вівці, тисячі свиней, кролі, екзотична живність, включаючи рибок та декоративних птахів. Тримали у нас навіть плазунів…

Розповідати епізоди із практики ветеринара можна дуже довго. Мені особисто дуже поталанило, що в Антонівці є ще один досвідчений ветеринарний лікар. Це – наш сільський голова Микола Олександрович Петрук. На перших порах, коли у мене не було достатньої практики, саме Микола Олександрович став мені справжнім наставником. Вчив, підказував. Я так боялася… Але він не став мені конкурентом, а справжнім учителем. Підняв мій авторитет. І я дуже-дуже йому вдячна.

А також хочу висловити вдячність усім жителям Антонівки та Чакви. Ми з чоловіком Миколою, сином Олексійком та донечкою Настею побудувалися в бік Чакви. Перебираємося у свій власний дім. Тому всім ми щиро дякуємо, що наша сім’я серед вас, і ви з нами.

Наталя Штука,

завідуюча Антонівською ветеринарною дільницею.

 

 

Ветеринарія подарувала … мужа

Квіти… Квіти… Квіти. То – її слабість. І ще одне покликання. Вона – багатогранна і обдарована людина. Змалечку поставила собі мету – все повинна знати та уміти. Так учили її в батьківському домі, у дружній хорошій багатодітній родині. І Ніна серед братиків та сестричок, рідних та двоюрідних, теж намагалася досягти висоти, радувати серце батьків і прославити свій Березнівський район.

А тоді така мода пішла, що всі почали вибирати міські популярні професії – артистів та співаків. Ніна успішно закінчила художнє училище і вже працювала культпрацівником на Костопільському домобудівному комбінаті.

Місто. Перспектива. Сцена. Оплески. Що ще потрібно молодій і красивій полісянці?

– На вихідні я поїхала додому, – розповідає Ніна Олександрівна. – Прийшла до мене моя подружка Люся і каже: «Слухай, давай поїдемо поступати на ветеринарного врача». Я погодилася. За компанію з Людмилою поїхала у Млинів. Екзамени здали прекрасно і … поступили. У Млинівський ветеринарний технікум.

Усім рекомендую, хто ще думає та вибирає собі професію. Це професія лікаря, тільки складніша. Бо людина тобі скаже, де їй болить, а тварина – лише очима.

Про технікум скажу одне. Це дійсно велика ветеринарна Академія. Високоосвічені, із вченими ступенями викладачі, викладачі-практики. І практична база. Це я сьогодні оцінюю з позиції прожитих літ. Дуже вдячна всім викладачам. І сьогодні їх теж вітаю із Днем ветеринарного працівника. Довго жити їм та працювати, хороших їм спудеїв та послідовників.

Ой! Ще розкажу таке. На одному потоці зі мною вчився скромний світлорусий хлопець. Родом із Лозок нашого району. Звали його Володимир Савчук. Ми подружилися. А згодом – одружилися. Так я стала невісткою у вашому районі. Так мені ветеринарія подарувала мужа, вірного колегу, попутника в житті, і батька моїм дітям…

З 1979 року Ніна Олександрівна Савчук працює у ветеринарії Володимиреччини, нині очолює Рафалівську ветеринарну дільницю. Разом із чоловіком Володимиром Івановичем вони віддали цій неспокійній справі разом 75 років. Володимир Іванович пішов на пенсію, але як досвідчений практик, ветеринарний лікар досі «востребуваний» – так про нього говорять у Кошмаках і Лозках, на його маленькій батьківщині.

Усі прилеглі до Рафалівки населені пункти і вся живність на цій території – підопічні Рафалівської ветдільниці. Офіційно сьогодні ними опікуються ветеран служби Ніна Савчук та ветлікар В’ячеслав Іванович Киричик. Описувати їх щоденну роботу немає потреби. Бо всі читачі, хто тримав своїх улюбленців – тваринок чи птицю, рибок та іншу живність, знають болі власників та господарів, коли на ветеринара ми покладаємо всі надії, як на Вищі Сили.

Саме з Божою поміччю чуйні, часто-густо «безсрібренники» ветеринари повертають цьому світу життя братів наших менших.

Галина Тєтєнєва.

На фото: подружжя ветеринарних лікарів Ніни та Володимира Савчуків.

смт Рафалівка

 

 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.