"Поліський трамвай" і урочище Хрести (+фото)

( 0 Votes )

Неділя, 7 травня 2017 року. Ми поспішаємо на «кукушку» – царський поїздок, який курсує ось уже 112 років. О 7.30 ранку маршруткою з Вараша-Кузнецовська група журналістів і людей з активним світоглядом поспішає до залізничної станції «Володимирець».

Доїжджаємо до вузькоколійки. Водій Анатолій Чегус дає слушні поради і заспокоює, що без нас поїздок не поїде.

І ось … незвичний гудок, і поїздок з двома вагонами рушив. Залишилася позаду станція, а за вікнами замиготіли поліські краєвиди. Від самої станції – всі покопані чорними старателями бурштинові ділянки. Картина не з приємних. Наш сусід по лавці, малий Федір, з батьком їде до Білого і дещо розповідає про видобуток бурштину, але батько його осмикує і хлопчик замовкає. Хоча все таки малий Федір «просвітив» тележурналістку Любу, що є «бурштин аж чорний, але ціниться з мушкою знайдений».

 

 

         Перевели тему на вузькоколійку. На початок її будівництва. І з’явився цей передовий і незамінний вид транспорту на початку ХХ століття, коли почалися виробничі лісорозробки і деревину постачали по вузькоколійці до Антонівки і Полиць (так колись називалася Нова Рафалівка), далі на Сарни або Ковель. Започаткували будівництво на Володимиреччині польські магнати, серед яких значився деревопереробник Бльох. Нові вітки вузькоколійці добавив володимирецький спиртзавод (колишній крохмале-патоковий завод), заснований 1905 року.

З часом потреба в «дочірніх» вітках вузькоколійки відпала, і їх розібрали. Залишилися від них хіба піщані насипи, які й по сьогодні слугують як ґрунтові дороги. Кожен кілометр вузькоколійної залізниці – це своєрідний банк невичерпних даних. Так, на 7 км зараз стоїть наша станція «Володимирець», а раніше стояла на 8 км. За царської доби цей пункт називався Стахувка. Цікавим він був тим, що тут працювали залізнична станція і земельна «ощадкаса». Заможні селяни у ній відкривали собі рахунки, складали гроші і навіть зберігали кошти у золотих царських монетах.

 

 

Сьогодні 9 км – це мікрорайон Володимирця Бурки. І скоро так станеться, що доведеться ще одну тут зупинку відкрити. Навпроти, у новацькій посадці, — ареал десятка рослин, занесений у Червону книгу природи Європи. Серед них, шпажник болотяний — прапрародитель гладіолуса. І так кожен кілометр відзначений чимось своїм неповторним. Скажімо, станція Андруга – царська назва села Зелене.

Наш шлях пролягає у село Луко. Там, у лісі, на північній стороні 1,5 км від села, на розбіжжі ґрунтових доріг, стоять хрести. Великі і маленькі. Це урочище Старці. Вперше я побачила їх, завдячуючи начальнику управління меліоративних систем Павлу Буравському. А жителі із Луко завели нас туди і повідали історію про мученицьку смерть родини старовірів.

Пригірок біля них колись був загороджений жердинами. Дика груша і стара сосна із дебелим молодим сосняком обступили їх, як охорона. Під хрестами на землі – жовті бідончики, миски, скляний хороший посуд. А хрести повністю обвішані рушниками, вишитими вручну і купленими в магазині, хустками та стрічками різних кольорів, вишитими фартушками. Висіла тут чиясь спідниця і безрукавка, чоловічі кашкети…

ось вони, мов люди, стоять Хрести в урочищі Старці, обвиті стрічками і рушниками, хустинами і фартушками. А скільки дитячих іграшок тут розставлено під маленькими хрестами! Це молоді сім’ї вимолюють собі дитятко...

Їдуть сюди люди. Їдуть з Білорусії і з близьких та далеких українських міст. Передають через знайомих стрічки, рушники, їжу. І все ради одного — щоб зцілитися, щоб задумане збулося, щоб мати дітей, щоб чоловік не пив, щоб жінка не гуляла, щоб господарство велося. Можна в це вірити, можна й не вірити, але той факт, що одне одному переказує про цілющу силу урочища і сюди їдуть люди, чіпляють ті “лєнточки”, говорить сам за себе.

Мені особисто теж мало вірилося. Але зацікавило таке. Жінку з Львівської області направив до Хрестів карпатський дід-мольфар, який в наших краях ніколи не бував, але знає, що є таке урочище Старці і стоять там Хрести. То треба до тих Хрестів добратися, покласти милостиню, зробити ще 40 хороших справ упродовж двох тижнів, і буде у тебе дитинка.

Дійсно, після поїздки в наш край львів’янка привела хлопчика, хоча спеціалісти категорично стверджували, що дітей у неї не буде. Вона з чоловіком чесно прожила 18 років. Де вони тільки не об’їздили! Де почують, що хтось помагає, туди їдуть.

На цей раз вона їхала сама. Посадили її на поїздок, і доїхала вона аж до села Білого. Давай добиратися назад. Стріла на дорозі чоловіка з фурманкою, і ледве його впросила (пообіцяла заплатити), аби він завіз її до тих Хрестів…

Із Сарн батьки шукали сина, який з ними посварився і поїхав з жінкою, старшою за нього, у світ. Вони теж приїжджали в Луко, залишили милостиню. Потім розповідали, що як тільки повернулися додому, син подзвонив із Росії і розказав таке. У снах до нього три ночі підряд приходили худі і бідні люди, і все наказували передати якийсь листочок матері чи батьку. Син подумав: “Чи не трапилося, бува, що із батьками?” — і подзвонив.

А це вже розповідала мені Надя-луківка. Вона довго не могла матеріально піднятися. Хоча й вийшла заміж, мала дітей, але то така була в неї житка – мука одна. Приїхала одного разу на Проводи в рідне село, побула на кладовищі, взяла хустинку і пішла до Хрестів. Казала, по дорозі все своє життя “передумала”.

Дійшла до тих Хрестів, зав’язала на одному із них хустину, і розгубилася, забула за чим йшла. І замість того, щоб попросити донькам хорошу пару, випалила: “Щоб я заміж вийшла!” Потім сама з себе посміялася: ”Це ж треба, щоб таке з губи вирвалося! Є ж чоловік, діти…” Поїхала додому. Через деякий час помирає її чоловік, їде вона на сезон, і там виходить… заміж. Її дочки розповідали, що дядько той добрий, колишній військовий, і хороший господар.


 

Сьогодні Люба К, яка працює в одній із установ райцентру, в поїздку-«кукушці» нам розповіла, що вона особисто возила адвоката з дружиною з міста Б., у яких довгий час не було дітей. Нині адвокат – щасливий батько.

То що то за Хрести? В Лукому та сусідніх селах розповідають багато легенд про це урочище Старці і ті Хрести. Але всі сходяться в одному.

Було це після 1861 року, коли воля прийшла і землю почали бідним роздавати. Кріпаки, одержавши “вільную”, тікали з маєтків своїх панів якнайщодалі. Тоді сім’ями люди кинулися нового місця шукати.

Переказують, що в той рік така страшна зима була, а такий мор на людей і худобу ходив, страшно й розказати… А заметілі були такі, що хати і хліви так позамітало, що селяни мусили “нори” в снігу робити, щоб до худоби дістатися. Колодязі і криниці повимерзали. Сніг на воду топили. Дуже тяжка була зима.

От після неї, як пішла відлига, поїхали луківські хуторяни в ліс. І натрапили там на гурток мертвих людей. Вони сиділи, притулившись одне до одного: дід, жінка, старші і маленькі діти. Бідно вдягнені, як старці. Чи з голоду, чи з холоду, вони не дійшли до перших хат всього 5 кілометрів.

Пройшла така сувора зима. Але їх не зачепили вовки, не рознесли інші хижі звірі. До них хуторяни й близько не насмілилися підійти, бо боялися чуми чи ще якоїсь заразної хвороби. Цілу весну обминали те місце, думали природа візьме своє, дикі звірі розтягнуть тіла, і вони хіба кості прийдуть потім похоронять.

Але чутка вже летіла від села до села. І коли влітку зібралися люди, щоб їх похоронити (а вже надворі стояла теплинь), то помітили, що найдені мерці виглядають мов живі. Приїхав православний священик. І коли почали хоронити, то в діда випала іконка. Її потім прибили на вищому хресті. Священик сказав, що то була сім’я руських старообрядців. Куди вони йшли, куди добиралися, це вже залишилося таємницею, яку вони забрали з собою в могилу.

Та пам’ять про Хрести живе. Кожне покоління луківчан і жителів сусідніх сіл поновлюють ті хрести, доглядають, носять їжу. І просять Бога, щоб рідні й близькі з далеких країв добиралися вчасно додому, щоб ніколи і нікому з їхнього роду не довелося помирати голодною і холодною смертю.

Коли прийшов час і можна було сміливо ходити до церкви, то одна жіночка із Луко давала «за упокій» цих замерзлих мучеників. То їй приснився сон. Наче приходить такий високий кремезний і сильний дід та й каже: «Не пиши, Катерино, «Старці». Мене Калістратом звати». І назвав усіх інших своїх одновірців.

Сьогодні луківські Хрести – місце паломництва. Сюди їдуть люди з усіх усюд. Місце реальних мучеників є святим місцем. За ним доглядають парафіяни воронківського Свято-Миколаївського храму. Був випадок, що молодики однієї з інших релігійних конфесій підпалили Хрести. То пресвітер із сусіднього Дубрівська засудив вчинок, а сільській молоді, яка часто проїжджає повз Хрести, наказав толерантно ставитися до іншої віри і її культових фігур.

У поїздку ще згадували і про недавній випадок. Коли мати місцевого воїна АТО довгий час не мала вісточки від сина, то поїхала в урочище Старці, довго молилася і плакала-просила. І син вернувся майже через рік живим додому. Це вже офіційна правда.

Записала Галина Тєтєнєва

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.