Зупинись, надвечір’я моє ти неждане…

( 0 Votes )

Шістдесят років тому продзвенів останній дзвоник  для 10-Б класу першої Володимирецької школи

 Знову, як і кожного року, наша школа сонячного травневого дня проводжала в добру путь своїх випускників. Було урочисто і весело, сумно і гамірно в цьому велелюдді. Матері стелили на гарну долю рушники синам і донькам, а вони – в свою чергу вшановували весняним розмаєм квітів наставників.

І згадалось… Своє, напівзабуте: такий же останній дзвоник для нашого випуску, тільки давно-давно, шістдесят років тому. Шістдесят… Це по-суті, ціле життя. Ніби вітер прошумів на дужих крилах, ніби стрімка ріка-потічок так спішить нести наші літа до іншого берега…

НАРОДИЛИСЯ ми в сорок першому. Тож війна так чи інакше пройшла через життя моїх однолітків. Вона назавжди залишилась в пам’яті наших батьків, котрі повернулися з війни, і щоразу болем відгукується в серцях дітей, які їх не дочекалися.

В 10-Б нас було тридцять. Різні характери, різні уподобання. Та єднав усіх саме той перший воєнний рік. Цього не викреслиш із життя, бо він назавжди вписаний у наші паспорти.

 1953 рік

У травні продзвенів останній дзвоник, а 28 червня 1958 року, після здачі екзаменів, нам вручили атестати зрілості за підписами директорки Катерини Єлисеївни Калашникової, її заступника Ратушного та вчителів Ніни Миколаївни Бондаренко і Тамари Костянтинівни Велецької…

 

атестат

 

2011-ий знаменним був для нас, як рік народження - тоді ми збиралися востаннє, і мали по сімдесят. Нинішній, 2018-ий, – знову ювілейний, щоб згадати золоту пору дитинства, рідну школу, стіни якої покинули так давно.

 З років зіткане ти,

 надвечір’я кохане,

 Пролетіли,

 мов човник, літа.

 Зупинись, надвечір’я

 моє довгождане,

 Ти – життя позолота

 свята.

ПОВОЄННИЙ тисяча дев’ятсот сорок восьмий… Перший клас і перша вчителька Марія Самійлівна Муха, самобутня, талановита людина, поетеса. А потім повів нас у незнані-незвідані світи на уроках географії та астрономії класний керівник Іван Климович Воробей - щирий українець, знавець і дослідник рідного краю. Щоразу, коли підхожу до могилки Івана Климовича, де він поруч з дружиною Ольгою Семенівною, ніби відчуваю на собі сумний і добрий погляд його очей. Світла пам’ять тим нашим педагогам-наставникам, які уже за межею буття, за все те добре, розумне й вічне, яке ми старались пронести крізь усі ці літа.

1 раз у перший клас

 Дякувати Богу, у Рівному живе Тамара Романівна Волошина – викладала в нас російську літературу і мову. Народившись на Харківщині, в Слобожанському краї, вона стала справжньою полісянкою. У Володимирці пройшли її кращі роки, тут жило її кохання, тут доньки ставали на ноги. Сорок років педагогічного стажу, незаперечний авторитет і повага колег, сусідів – такою була ця красива, сильна жінка. Доля послала їй нелегке випробування: більше двадцяти років була для чоловіка Володимира Івановича, який втратив зір, його очима, його сонцем, його життям.

Гурток юннатів вела Оксана Сергіївна Шевченко. Як вона любила-пестила кожну квіточку. До недавнього часу від брами в шкільному саду, аж до протилежної вулиці, вела своєрідна алейка з нарцисів, які буйно квітували кожної весни. Біля огорожі була маленька примітивна тепличка, де ми вирощували розсаду сортових айстр, які потім під керівництвом вчительки розсаджували тут же, в саду, та коло школи. Живе з донькою Валентиною і так же любить квіти.

Низенький уклін Вам, шановні наставниці, за ваші уроки, за те, що були з нами, та побажання міцного-міцного здоров’я.

 Ой ти, сивий тумане,

 спинися, незваний,

 Не затьмарюй ти нам

 світлих спогадів мить.

 Хай ще сонечко ясне

 в ці роки жадані

 Невгасимим теплом

 у серцях струменить.

Як пам’ять про 10-Б, залишили ми каштани й липи, які висаджували довкруг території школи разом з Іваном Климовичем, та берези на подвір’ї. Одна з них, яку я садила разом з Петром Тарасюком, ще й нині шумить там розлогим гіллям.

10 Б

ВЧИЛИСЯ ми, здобували освіту. Прожили, як змогли. Скромно, без розкоші. Працювали не менше, як по сорок років, дітей виховували-вчили. І тепер живемо їхніми проблемами, які давно стали нашими. Офіційно нас визнано дітьми війни, хоч таке звання і маленький штампик у пенсійному посвідченні, по суті, нічого не дає.

Більшість моїх однолітків живе у Володимирці, тож час від часу перетинаються наші стежки-доріжки. Щось згадаємо, про щось поговоримо. І світліше стає на душі. Немов би повертаєшся в далеке-далеке минуле, за літами-журавлями, за осенями-листопадами.

 Ще яскраве проміння

 з-за обрію сяє,

 І заграва ясна

 в небесах виграє,

 Та вже сивий туман

 пеленою вкриває

 Спогад мій про дитинство

 й кохання моє.

Візир Надія, Гузеї - Лідія і Сергій, Гудзь Марія, Кушнір Ірина, Левчук Любов і Микола, Приходько Микола, Примак Костя, Тарасюк Петро, Шикали – Галина й Олексій, Симонюк Тетяна, Шершень Паша… Цей список недавно ще покоротшав: немає в ньому вже Віктора Ковальця та Ірини Симонюк, які не дочекались весни і нашого спільного свята.

 зустріч

Прості, сумлінні, прекрасні люди… Кожен із своєю долею, обраною раз і на все життя професією: педагоги і медики, бухгалтери і будівельники, водії та художники. Пишаємось, що Льоня Струков володіє льотною професією, Борис Шершень був капітаном далекого плавання, а Микола Левчук – відомий архітектор.

 Та це не так важливо – хто чого досяг, як життя склалося. Головне, що залишилися ми людьми. І доживаємо свої літа, проводжаючи й зустрічаючи ключі журавлів. Від весни – до осені. І в тому чіткому строю є маленьке місце для кожного з нас.

 Скроні нам сивина

 припорошує рясно,

 Та зневіри в серцях наших

 нині нема:

 Діти й внуки ростуть

 роботящі, прекрасні –

 Значить ми на землі

 живемо недарма.

 

Дорогі мої ювіляри-однокласники! Рідний 10-Б! Хоч сонце наше уже не в зеніті, хай не меншає в ньому тепла, щоб могли ще й правнуків зростити, погуляти на їх весіллях. Скільки в житті вже зроблено, скільки довгих доріг переходжено, хай усе це буде помножено, хай усе це буде продовжено. Розминайтесь в дорозі зі старістю, а стрічайтеся тільки з радістю. Хай буде здоров’я міцне, мов граніт, на многая, многая, многая літ!

 До нових зустрічей і … ювілеїв… Хочеться сподіватися, що наше життєве надвечір’я – ще не пізній вечір…

Єва ХУТКА, випускниця 1958 року,

член Національної Спілки журналістів України.

Фото з особистого архіву.

Віршовані рядки – Петра САЧУКА.


 

У вас недостатньо прав для коментування.