HomeНаше життяЗустрічі для васВолодимир Хоружий: «Не боюсь ні труднощів, ні людського осуду, а лише Божого гніву»

Володимир Хоружий: «Не боюсь ні труднощів, ні людського осуду, а лише Божого гніву»

( 0 Votes )

Нещодавно Президент України підписав указ про призначення Володимира Хоружого головою Володимирецької РДА. Багатьом жителям Володимирця цей чоловік вже знайомий з попередньої своєї трудової діяльності як приватний підприємець, працівник податкової інспекції, викладач ВПУ №29. Сподіваюсь, широкому загалу теж буде цікаво ближче познайомитись з представником держави у районі – як з чиновником та як з особистістю.

Володимир Іванович Хоружий, 40 років, одружений, разом з дружиною Ларисою виховує чотирьох дітей – двадцятирічного Назарія, п’ятнадцятирічну Софію, чотирнадцятирічну Дарію і трирічного Матвія. За фахом – викладач математики, за покликанням – новатор.

Ця розмова відбулась напередодні Великодня, вдома у подружжя Хоружих. Так як господарі дотримувались строгого посту, то бутерброди з ковбасою та солодощі споживала лише я і наймолодший син Матвій.

Володимире Івановичу, у кріслі одного з очільників району ви опинились за наказом Президента. А на Володимиреччині за розпорядженням долі?

Напевно. Бо народився я на Зарічненському Поліссі, у межиріччі Прип’яті та Стоходу, на самому кордоні із Білоруссю. Це найпівнічніша точка України. Прийшов у світ п’ятим сином у родині колгоспників.

Ви, як і мільйони інших селянських дітей, могли продовжити життєву лінію дідів-прадідів, працюючи на землі, але чомусь так не сталось…

У моєму житті є певна закономірність: завжди потрапляв у нові справи, це давало можливість постійно розвиватись, професійно рости. Зі школи перейшов на навчання у новостворений Рівненський ліцей-інтернат з педагогічним профілем. Після невдалої спроби вступу в інститут влаштувався на роботу у Рокитнівському районі, викладав математику та інформатику у новозбудованій школі села Сехи. Мав тоді лише 16 років, деякі старшокласниці були на рік старшими… Закінчив новостворені заочні підготовчі курси при Рівненському державному педінституті, правда, за рік їх ліквідували, та я ще встиг стати студентом новоствореного факультету «математика та інформатика». Відразу обрали старостою, бо вже мав життєвий і трудовий досвід, навики роботи з людьми. З усіх сил старався не допустити «вильотів» однокурсників з інституту, захищав їх як міг. Перший курс став для мене доленосним, саме тоді зустрів свою майбутню дружину Ларису.

Розкажете?

Це сталось у студентському профілакторії. Помітив її відразу, а потім ще кілька днів чатував, щоб побачити бодай ще раз. Ці очі, погляд, посмішка просто зачарували мене і, переборовши свою сором'язливість, вирішив познайомитись!

Я теж відразу помітила Володю, його особливий погляд. Кажу дівчатам: отой хлопець точно мій буде, сміючись приєднується до розмови Лариса Хоружа.

Звідки така зріла впевненість у юної дівчини?

Не повірите, моя бубуся мала дар передбачати, колись описала мого судженого як «немісцевого, порядного, з доброго роду, непитущого, некурящого, русявого хлопця». Казала, з ним житиму щасливо й заможно, це при тому, що моя родина мала більш ніж скромні статки. Бабусині мрії через роки життєвих випробувань дійсно стали реальністю. Ми з Володею зустрічались два роки, коли одружились, то заледве зводили кінці з кінцями. З перепійних грошей купили маленького вітчизняного холодильничка, що невдовзі вийшов з ладу, а моя мама тим часом ще років зо два повертала борги за весілля. На четвертому курсі народився наш первісток, Назарчик, а стипендія, у перерахунку на сьогоднішній день, складала десь гривень з дванадцять. Ми не мали за що дитині навіть молока купити, до того ж у гуртожитку не було світла, тепла. Володя з другом «перекинули» електрику подовжувачами із сусіднього будинку. Пелюшки мій чоловік сушив на власному тілі, обмотуючись ними. Дитині я могла приготувати лише щось дуже доступне та вітамінне одночасно, здебільшого червоний борщик й малиновий компотик. Дійшло до того, що у малого ставалась істерика лише при погляді на пляшечку з червоною рідиною… Тоді Володя брав білий папір, обмотував пляшку, щоб кольором нагадувала молоко. Назарчик втішався, їв уже спокійніше. Аж сльози на очі навертаються, коли усе це згадаю. Дякувати Богу, наш наймолодший синочок годується вже в набагато кращих умовах!

Так, тепер ми дійсно забезпечені люди, але достаток прийшов не так вже й швидко. Після інституту ми з Ларисою повернулись на її малу батьківщину, викладали у Володимирецькому СПТУ №29. Зарплату не платили по кілька місяців, рятувались завдяки батькам та городам. Чимало викладачів тоді кинули роботу, пішли працювати туди, де платили гроші. Ми ж не здавались, доповнює дружину Володимир Хоружий.

За якийсь час Володимир Іванович перейшов на роботу у податкову інспекцію, спочатку – по цивільно-правовому договору, потім на ставку, зробив там кілька серйозних кар’єрних кроків, від оператора комп’ютерного набору до начальника відділу. Через дев’ять років сім’я Хоружих, спільно із кумами, вже мала власну справу.

Володимире Івановичу, ваше рішення покинути роботу у податковій було, як мінімум, дивним для тих сотень тисяч українських громадян, котрі мріють туди влаштуватись…

Мали трійко діток, яких треба було чимось годувати. Зарплатні податківця, треба визнати – досить пристойної як на ті часи, вистачало лише на найнеобхідніше, на одяг і їжу. Володя принципово не брав жодних «баришів», а я молилась: Господи, дай нам таку роботу, щоб діти були ситі, а я сама могла давати милостиню. Тепер маємо усе, надлишками можемо поділитись з менш заможними, відповідає за чоловіка Лариса Хоружа.

Таке становище змушувало дружину вимагати від мене чогось більшого, мовляв, роби щось, ти ж мужчина… Мусив розпочинати власну справу. Якраз наступало Різдво, пішли у гості до кума, де і запропонував йому започаткувати спільний бізнес.

Чому з кумом? Не побоялись? У народі кажуть: спільна добра тільки болячка…

Ми обоє з кумом є спеціалістами з обслуговування комп’ютерів, дружили сім'ями, а вдвох не так страшно розпочинати нову справу, пірнати у невідомість. Та й дві голови завжди краще, ніж одна. Я дуже радий, що ми з кумом змогли спростувати твердження про те, що де гроші, там спільного нічого не може бути.

Мудрі люди твердять: не знаєш, що робити, зроби крок уперед. Яким був ваш перший крок у новому статусі підприємця?

Ми розпочали у 2002 році з того, що торгували оргтехнікою за гроші самих покупців. Щоб заробити сто гривень на двох чистого прибутку, самі їздили у Київ по складові до комп’ютерів. У потязі, в загальному вагоні різали ниткою сало (сміється). Вночі збирали усе докупи, моя Лариса теж нам допомагала. За два роки купили стареньку іномарку, вісімнадцятирічного «Кадета», потім таку ж немолоду "Сієрру", бо треба було чимось розвозити оргтехніку по селах. Тоді комп’ютерний ринок на Володимиреччині був зовсім не освоєний, ділиться спогадами Володимир Хоружий.

Перші товари ми придбали на позичені та дитячі гроші. Якраз народилась Дарія, я дуже боялась, щоб ми не «прогоріли» у бізнесі, а дитина не залишилась без обновок. Сьогодні, через стільки років подружнього життя, точно знаю: усіма вчинками мого чоловіка керує любов до Бога, до рідних, до людей. Сама у цьому переконувалась не раз, зізнається Леся Хоружа.

Чула від багатьох людей у Володимирці про велику релігійність вашої родини…

Коли ще працювали в училищі, ми з дружиною почали відвідувати храм Божий. Пішли якось на Троїцьку батьківську суботу до церкви і так донині продовжуємо, дякуємо Богу за велику ласку до нас. Не маю особливих вокальних даних, але співаю у церковному хорі, бо люди просять. Послужити Господу і парафіяльній громаді можна й так. На Благовіщення, як керівник, дозволив працівникам апарату райдержадміністрації спізнитись на роботу – якщо хтось хоче піти у храм. Знаєте, є такий гріх, коли начальник не пускає до церкви… Сподіваюсь, мене це ніколи не стосуватиметься.

Кілька років тому я зняла документальний фільм «Чудо Господнє», про чоловіка, для якого сенсом життя стала книга. Чи було у вашому житті Боже чудо?

Всевишній нам часто показує свої чедеса, але ми не завжди їх бачимо, бо закриті наші духовні очі. У моєму житті вони траплялися, от хоча б випадок, коли мав захворювання гайморових пазух у далекі 90-ті роки. Лікувався традиційним способом пробивали й промивали лікарі. Однак це не допомагало, через деякий час хвороба поверталася, стала хронічною. Пощастило тоді поїхати із знайомими до Почаєвської Лаври, посповідатись і причаститись там. Напередодні ввечері піднялася висока температура, до 39 градусів, з’явились думки відмовитись від причастя, але пересиливши себе таки пішов. Коли вийшов на вулицю і, о чудо, гній вийшов сам по собі. Після цього Хвороба більше не загострювалась. Лікарі сказали, гній сам не міг витікти через ніс, швидше за все мав прорватись до мозку, а це смертельний випадок…

Вважаєте, що ризикували, погодившись обійняти посаду голови РДА?

Поклався на Божу волю, нічого нікому не возив, ні про що не просив, ніхто мене не лобіював, можливо, тому так довго й призначали. Ніколи не думав, що буду головою районної державної адміністрації, та в державі настали складні часи, почуваюсь покликаним на служіння народу України. Це шанс зробити багато добрих справ. Не боюсь ні труднощів, ні людського осуду, а лише Божого гніву. Бо рано чи пізно настане той день, коли потрібно буде скласти головний екзамен – тобто віддати життя Тому, хто його нам подарував. Подарував для примноження добра.

Володимире Івановичу, Ларисо, дякую вам обом за відвертість. Успіхів вам у роботі, злагоди у родині, поваги від громади.

Світлана ФЕДОНЮК.

На прохання райдержадміністрації текст подано без редагування та скорочень. 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.