Авторизація

HomeНаше життяЗустрічі для васПіслячорнобильське життя: від ліків до ліків

Післячорнобильське життя: від ліків до ліків

( 0 Votes )

Своєю назвою Чорнобиль ніби наврочив біду. І пояснювати це не треба нікому.

Постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС досі страждають, лікуються і вже 28 років намагаються почати нове життя. Комусь це вдалось, а чиєсь життя пішло під укіс (коли дізнавалась, з ким серед чорнобильців в районі можна поспілкуватися, мені такого знайшли не швидко: хтось спився, хтось просто має складний характер та проблеми з нервовою системою…).

Управління соцзахисту населення звітує, що на початок 2014 року в районі проживають 56931 постраждалий внаслідок Чорнобильської катастрофи (734 – особи І категорії, 117 – ІІ категорії, 26671 – ІІІ категорії, 9695 – IV категорії, 312 – вдови або вдівці, 19042 – діти, з яких 127 – діти-інваліди ЧАЕС).

Ще на початку своєї незалежності українська держава прописала права чорнобильців у двох законах України, де зазначаються всі їхні пільги та привілегії: «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Серед таких – пільги на житло та комунальні послуги, санаторні путівки, безоплатний проїзд у громадському транспорті, пільгові ліки, різні соціальні виплати…

Однак що відбувається насправді і чи може сьогодні чорнобилець жити задля власного задоволення?

Анатолій Костючик проживає в смт Рафалівка. Працював спокійно шофером у тодішньому колгоспі «30 років Жовтня», вибудовував плани на майбутнє. Аж ось – техногенне лихо.

На ліквідацію наслідків аварії потрапив у 1988 році, через тиждень після святкування свого 30-річчя.

– Такий тоді закон був, що всі чоловіки від тридцяти років мали їхати на ліквідацію аварії. Але, скажу вам, траплялися й молодші. Я потрапив у пожежну роту. Видали військовий одяг – і гайда на забруднену територію, – згадує Анатолій Пилипович. – Нас поселили за 70-80 кілометрів від Чорнобиля і щодня возили на АЕС. Прибувши, знімали свій одяг і одягали щось на кшталт роби. Найнеприємніше те, що цей робочий одяг ніяк і ніколи не дезінфікувався. Попрацювавши у ньому, знімали, перевдягались у те, в чому приїхали, і нас повезли додому. Інша бригада ліквідаторів, що приїжджала після нас, одягала цей же одяг і продовжувала працювати…

Із спеціальних захисних засобів ліквідаторам видавалися лише стерильні маски: «пелюсточки» – так вони називалися серед ліквідаторів.

Від почутого волосся стає дибки. Товстий шар свинцю не завжди захистить від радіації, а тут – усього-то медична маска на обличчя!..

Через таке ставлення до себе і до інших ліквідаторів досі в голосі Анатолія Пилиповича вчувається біль:

– Ми шапки для роботи вдягали – й одразу всю голову ніби тисками стискало. Рівень радіації настільки був високий, що його мало не навпомацки можна було відчути. Голова одразу починала боліти. Дотепер перед очима стоїть «картинка», як серед безлічі шапок дошукуємося такої, від якої голову не так стискатиме незрима жахлива сила. Знаєте, неприємно і боляче згадувати. Складається враження, що радіація гасилася не якимись спеціальними засобами, а нами, ліквідаторами, нашими живими тілами.

– Напевно, не повірите, але на бригаду з сорока чоловік видавали одні носилки, одну лопату й один лом. Усе, мовляв, працюйте! Ми вже просили своїх керівників: дайте ще щось, нехай ми відпрацюємо тут за своїх земляків, родичів, синів, аби вони після нас сюди не їхали. Нехай пожертвуємо собою, але дайте все те, з чим можна працювати! Ніхто до нас не прислухався.  А робоче знаряддя таки було потрібне. Адже зачищали навколишню територію: скидали кришу з бетонних будівель біля АЕС, обдирали руберойд, збивали бетон, усе те мили і прибирали. Відходи кудись вивозились і хоронились, досі не знаю, де тепер ті могильники…

На такому «курорті» Анатолій Пилипович пробув аж півроку. Потім – лікарня, одвічні головні болі, підвищений тиск та цілий букет різнобарвних болячок з довгими незрозумілими назвами.

– Якось сталася така сильна кровотеча з носа, що тиждень нічим не міг зупинити. Допоміг лор з нашої-таки Володимирецької райлікарні (на жаль, не запам’ятав його прізвища). «Поворожив» наді мною – і, як бачите, вилікував…

У 1993 році у Львові всі його хвороби отримали ув’язку з Чорнобильською аварією. Анатолію Пилиповичу «дали» першу категорію, а згодом і групу інвалідності. Щиро зізнається: ті пільги, що отримує, таки виручають його сім’ю. За квартиру не платить. На електроенергію має значні знижки. Щороку безкоштовно отримує путівку в санаторій і різні виплати. Вони не такі вже й великі, як хотілось би, зате надходять вчасно. Навіть зараз, у тяжку для країни пору.

А от на запитання про пільгові ліки відповіддю став сміх:

– Рецепти на ліки, може, й виписують, може, й безкоштовно, проте кому їх вистачає, хто підійде першим чи по блату, не знаю. Майже завжди купую за власні кошти. До того ж, завжди така тяганина з оформленням різних папірців на ті пільги і ліки. І вічно – черги. Поки виїздиш та доб’єшся, потратиш більше, ніж у результаті отримаєш…

Анатолію Пилиповичу згадалося й те, як судився з різними установами, оскільки довгі роки недоотримував грошові компенсації та допомоги згідно з «чорнобильськими» законами України. За весь час сума набігла немала – 140 тисяч гривень. І хоча суд усе до копієчки відсудив ліквідатору, тих грошей він все одно не отримав: у держави не знайшлося коштів, аби сплатити борг громадянину, який ціною власного здоров’я рятував країну…

Олена СТЕЛЬМАЩУК.
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 101 гостей на сайті