HomeНаше життяПро те, що хвилюєНа зміну бурштинщикам – чорні археологи? (+фото)

На зміну бурштинщикам – чорні археологи? (+фото)

( 0 Votes )

Чорні археологи, чорні копачі, крадії, мародери – так у народі називають людей, які вишукують історичні артефакти під землею.

Робиться це неофіційно, без жодних дозволів. І дедалі частіше до цього вдається молодь. Через брак роботи і зарплати таких людей стає все більше. Тож територія поблизу райцентрівського сміттєзвалища нагадує справжнісінький клондайк.

Що цікаво, селищна рада спільно з КП «Аква» доклали зусиль, аби прибрати там сміття. Стало й справді чистіше. Нині ж поліетиленові пакети, підґузники, пластик знову рясніють над дорогою. Схоже, що ні до сміття, ні до копачів металу нікому справи нема.

«Там було на нас наплювати, тут – те саме…»

АНДРІЙ (так його назвемо) не любить, коли його вважають «чорним археологом». Йому більше до вподоби «копач» або «шукач». Він стверджує, що залюбки легалізувався б і платив би якийсь податок, аби лише «вийти з тіні» і займатися цією справою на законних підставах. «Думаю, таких, як я, в районі не менше сотні», – каже. Коли ж рахувати і тих, що, спробувавши себе в «чорній» археології, швидко розчарувалися, то рахунок може зрости й до тисячі. «Копають» люди найрізноманітніших професій і з різним соціальним статусом: від безробітних – до представників малого бізнесу.

 

 

Під час мого візиту на територію, де копають метал, кожен робив свою роботу. Хтось копав, збирав, сортував, а хтось розказував про наболіле.

«Я не йшов би сюди, якби життя не змусило», починає бесіду Сергій. Більше десяти років прожив у Рівному, мав роботу, сім'ю. Дружина звикла до розкоші, їздила відпочивати за кордон. А потім в один момент я став не потрібен. Пішла від нас із сином, а я переїхав у селище. Зараз вона з іншим живе за кордоном. «Маю, каже, дві вищі освіти: вчитель початкових класів і вчитель іноземної мови. Але не склалося з роботою у райцентрі…»

 

 «Батьки не проти, що ми самі на себе заробляємо…»

ЧЕРЕЗ перекопані брили та сміття йду далі. З ями виглядають молоді хлопці. «Агов! Є щось?» «Є-є-є…» «А що?» «Все на купу: кришки, бляшанки…» «І куди здаєте?» «До нас сюди з Вараша приїжджають. Та й у Володимирці приймають». «А чого тоді здаєте у Вараш?» «Там дорожче – 6,50 за кг, а в нас – 5 грн». «Щось цінне попадалось?» «Ні». «А який ви клас?» «Девятий». «І батьки не проти такої рогботи?» «Не проти. Ми ж самі на себе заробляємо». «А яка подальша доля цього металу не цікавились?» «Десь на Рівне везуть…»

Іду далі. Мене перепиняє атовець і трохи агресивно дає  зрозуміти, що писати про їхню роботу не варто. Відтак додає, що іншого заробітку у нього немає. На сході пробув півтора року. Повернувшись додому, став на облік у центр зайнятості. Але через якийсь час там порадили: «Шукай роботу». «А яка, каже, у нас робота, самі знаєте. Так і кажу: «Де я її знайду?» А вони ще й дорікнули: «А що, хіба в районі роботу важко знайти?» Я на сході нікому не треба був, а тут тим більше. Наша держава зробила все для того, щоб ми почувалися вбого. Щоб заробити на шматок хліба, йдемо колупати землю із сміттям…»

Збоку на ледве прогрітій  весняним сонечком землі ще один чоловік. Задля якоїсь копійчини працює тут ще з зими. Каже, не раз траплялися старі монети й ордени. Має у своїй колекції монети 1890 року. Копає ж із тієї самої причини: треба годувати сім'ю, а роботу знайти складно.

Питаю, чи не навідувалася сюди місцева влада, щоб припинити пошуки металу. Кажуть, приїздив селищний голова. Однак копач зізнається: займатимуться «чорною» археологією доти, поки не зайдуть кращу роботу. «Дайте мені роботу – й сліду мого тут не буде. А прогнати нас… Це можна. Та тільки чи варто? Я заробляю тут стільки, що ледве вистачає на прожиття, і мене – прогнати?..»

«Так наша держава дбає про людей», –  каже один із копачів. Сама ж влада не знає, як боротися з чорними археологами, хоча розуміє, що більшість таким чином годує свою сім'ю.

 


Я виїжджав туди, бесідував з хлопцями. Вони кажуть, нічого страшного, селищна рада позагортає. Але селищна рада не має жодного відношення до тієї території вона за межами селища. Але проблема є і її треба вирішувати, – говорить селищний голова Олександр Осмолович.

Свій наголос ставить у цій проблемі й еколог Анатолій Скібчик: якщо шукати метал там, де колись був скотомогильник, то металу можна не знайти, а чуму чи якесь інше захворювання запроста.

Довго з'ясовували, кому належить покопана територія. Вияснили Рафалівському держлісгоспу. Однак на цю територію ще не готова документація. А тим часом покопані під самим селищем! землі дедалі більше нагадують руїну. І якщо більшість із нас уже звиклися (майже в кожному куточку району видобувають бурштин!), то для приїжджих це справжня дикість.

 

Ольга ПЕШКО.

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.