HomeНаше життяПро те, що хвилюєРайські куточки радості чи… зона непростимої байдужості? (+фото)

Райські куточки радості чи… зона непростимої байдужості? (+фото)

( 0 Votes )

З фотоапаратом і записником – по райцентрівських місцях відпочинку

Кажуть, коли говорять гармати, музи мовчать. Виходячи з цієї логіки, доки на Донбасі говорять «гради», доти газетярі мають писати про героїзм добровольчих батальйонів, відчайдушну безкорисливість волонтерів та допомогу мирних «західняків» біженцям-«східнякам».

Але збройний конфлікт, названий антитерористичною операцією, закінчиться. Чим швидше, тим краще. Життя народу вляжеться у мирних берегах, як влягається у русло ріки весняна повінь. І не ворогів, а друзів та доброзичливих сусідів ми надбаємо на захід і схід від своєї країни. Так має бути. І вірячи у це, пройшовся я не путівцями спопеляючих людських тривог, а стежками щоденної людської радості – тими дорогоцінними куточками, які дарують володимирчанам спокій, згладжують прикрощі, допомагають відтавати серцем після суспільних тривог, виробничих турбот і домашніх клопотів.

І що ж відкрилося моїм очам? Ота, мабуть, одвічна істина, що журба і радість, не питаючи нічиєї згоди, пліч-о-пліч простують нашими долями. Щоб пересвідчитись у цьому, не треба відправлятись у похід засміченими селищними окраїнами. Досить, вилучивши вільну хвилинку, завітати на центральний селищний бульвар, названий у народі іменем Тараса Шевченка. Він не просто гарний, а навіть розкішний порівняно з іншими вулицями.

Милують око, особливо ввечері, його ліхтарі, квітковим розмаєм радують клумби, а в спекотну годину втішає затінок зеленого живостою.

І працю, і кошти вкладено сюди чималенькі. Обійшлося навіть не без сумнівів, чи варто району і селищу так тратитися. Але не поскупились – і тепер пишаємося шевченківським бульваром, зокрема встановленим на ньому пам’ятником Кобзарю. Приходьте, будь ласка, самі і приводьте сюди діток. Зустрічайтеся тут із друзями. Тільки – дорожіть втіленою у цих доріжках, ліхтарях і клумбах людською працею. Бо, правду кажучи, перше з другим не сходиться, і приставлені до цієї краси люди не встигають очищати її від сміття. У стрімких поворотах алейки винайшлись і такі п’ятачки затишку, в яких без стороннього ока засиджуються любителі і соняшникового насіння, і «хмільного зілля». А бува й так, що бульвар окуповують селищні «бетхеми», хизуючись швидкісними (чи не за бурштин купленими?) мотоциклами та водійською вправністю. Цей мототовчок – давній головний біль місцевих мешканців. І лиш міліцію він чомусь не цікавить…

Неподалік РЕМу обрисів бульвару набуває ще одна вулиця – Соборна. Але доглядачів, звісно, тут немає, у самих же жильців, зокрема й РЕМівців, руки до рідної вулиці не доходять. Тут би палахкотіти квітам дивної вроди, а натомість – бур’яни у людський ріст. Сюди хоча б кілька лавочок. У затінку каштанів та кленів на такій лавочці і селищні новини гарно послухати, і з коханою помріяти про майбутнє. Але маємо те, що маємо, і це видно на знімку.

А відтак… Що іще може нас заманити у хвилину дозвілля? Звісно ж, селищний парк, названий колись Комсомольським, а тепер – безіменний, бо до Парку культури і відпочинку, як не крути, не дотягує.

До парку вдало горнуться селищний басейн, мальовничі залишки ще князівського оборонного замку і колишній палац пана Красицького. Але осоружна печаль і тут перебігає дорогу радості. Без лабораторних досліджень видно, що вода у басейні не найвищої якості. Це підтверджує об’єктив фотоапарата. А забиті обаполами вікна панського маєтку, брудними провалами яких у пошуках романтики шастають юні зірвиголови, взагалі засмучують. Не знаю, як хто, а я, будучи при владі, не дав би загинути цій туристично-цінній історичній споруді. На її порятунок не гріх кинути й кошти, що виділяються на соціальний розвиток зони спостереження РАЕС. Бо частину відремонтованих приміщень можна орендувати під офіси – і будинок, не виключено, утримуватиме себе, зайнявши при цьому гідне місце у культурному житті селища.

На службу високій культурі слід поставити і колишній танцмайданчик, вже у наші дні перевтілений у кафе-бар «Клітка». Цьому ж має слугувати і дитмайданчик, що майже поруч. Але звідки беруться порожні пляшки на суто дитячій території? І хто так щедро засіває її недокурками та винно-пивними пробками? Питання швидше риторичне. Та й тему дитячих майданчиків розглянемо глибше.

За словами секретаря селищної ради Віктора Новака, цю дитячу інфраструктуру планувалося розвинути у парку і в районі п’ятиповерхівок. Задумка (зокрема й після наших публікацій) сподобалася багатьом людям. Отож казкові хатинки, пісочниці і гойдалки невдовзі з’явилися на вулицях 1 Травня (навпроти лісництва) та Шкільна (навпроти приватного підприємства «Борій»). У першому випадку свою лепту, крім жильців, внесла селрада, а от у другому весь організаторський клопіт і фінансові затрати взяли на себе брати-підприємці Віктор та Анатолій Бортники. Їхній майданчик схожий на всі інші, але й вигідно відрізняється від них. Що особливо важливо, тут регулярно підмітається. Гойдалки теж ламаються рідше, оскільки їх обладнали шарикопідшипниками, а вірьовки замінили металічними прутами. На жаль, не малеча – дорослі дяді й тьоті обламують метал. І в ПП «Борій» думають, що можна зробити, щоб запасу міцності вистачало й на селищного вандала. Є бажання спробувати металічні ланцюги, але стримує побоювання, що в металічних кільцях травмуватимуться дитячі пальчики. Справжня турбота відчувається і в облаштуванні дерев’яних «гірок-ковзанок». Як на інших, особливо у парку, тут не стирчать шляпками доверху цвяхи, а потайне, з-під низу, цвяхування не становить загрози дитячим штанцям і сідничкам.

З часом від майданчика до колегіуму озелененими доріжками розляжеться сквер. Над його плануванням уже трудиться наша землячка, студентка Київського авіаційного університету Валерія Ковлева. А ще тут же, на Шкільній, виросте багатоквартирний будинок для працівників ПП «Борій». Дитячий майданчик стане подвійно потрібним, бо місцева дітлашня його оцінила і залюбки приходить сюди, а маленькі жильці майбутньої багатоквартирки, безумовно, теж оцінять. Що цікаво, чимало людей готові взятися за лопати, щоб громадою облаштовувати сквер. А були й такі, що приносили молоденькі саджанці і садили «свої» дерева поруч із дитмайданчиком. Таким гарним вогнем загорівся ветеран сільськогосподарської і педагогічної праці Володимир Верешко. У нього немало послідовників. І йому ж у союзники можна записати депутата селради Валентину Ткаченко, яка ініціювала спорудження дитмайданчика на вулиці 1 Травня, й ініціативну групу, яка намітила для нього місце у мікрорайоні Бурки.

Звичайно, це радує. Але відчувається й інше: надбане селищною громадою дитяче майно вже нині потребує захисту і ремонту. У колегіумі на спортмайданчику та на стадіоні розмістилися так звані «тренажери Яніцького». Гарний вийшов дарунок селищу. Молодь залюбки накачує тут біцепси. Але фарба подекуди злущилася, метал уже роз’їдає іржа, а стадіонних коштів на банку фарби не вистачає. Хіба просити волонтерів, щоб посприяли спортсменам? Любителі тренажерів згодом стануть захисниками Вітчизни. Чим не привід взяти їх під опіку?

Словом, згадане майно хтось регулярно повинен оглядати і повертати до належного стану (зокрема й з молотком у руках підправляти небезпечні для дітей цвяхи). Бо ж і з міркувань безпеки усе більше володимирчан облаштовують власні присадибні «райські куточки». Туляться вони на жилих подвір’ях і покрай багатоквартирок. Але впадають в око й діаметрально протилежні підходи людей до облаштування побуту. Те, що ви бачите на фото, – це своєрідний еталон окультуреного подвір’я. Уміле використання ландшафту приємно єднається з правилами паркового мистецтва. Тому і місток через рів, і декоративна зелень на трав’яному килимку, і «гармата» та гномик у кущах радують перехожих. А що вже казати про господарів цієї краси і їхніх юних нащадків?

Мушу відмітити і прикру зустріч з «естетикою» зовсім іншого штибу. Звісно, у час дикого капіталізму хтось живе, а хтось виживає. І все ж, «приліпити» до багатоквартирки курник і втішатися його «ароматами», – це, як мовиться, «щось із чимось». Сталося це на вулиці Миру. От тільки добросусідством тут не пахне.

Завершуючи свій екскурс, ще раз повернуся до «комсомольського» парку. Нині там вдатно розмістилися два православних храми. Вони розійшлись у поглядах на віру і церкву, але збереженням парку як прекрасного місця свого розташування мають перейматися. Так само – й прислужитися тому, щоб це місце справді було осередком високої культури і духовності. Але що робитимуть в обох церковних громадах найближчим часом? Не виключено, відмежуються від парку кам’яними стінами-загорожами, хоча куди ліпше – у спілці з селрадою і селищною громадою добротним сучасним парканом обгородити весь парк. Селищна влада намагалася робити це самотужки. Але в хід ішов звичайнісінький штахетник, та й обгороджений парк комусь не сподобався. Загорожу розтрощили, руйнівників не знайшли, а питання збереження парку від тих, кому аби день до вечора, залишилося відкритим. Гадаю, вималювалася гарна нагода селищно-паркову «головоломку» розгадати. Так само – узяти під нагляд і дитячі майданчики. Але поки це станеться, питання залишається на контролі у редакції.

Олексій ГОРОДНИЙ.

Примітка від адміністрації: Кольорові фото з технічних причин було втрачено, тому кілька знімків подаємо в чорно білому форматі.

 

У вас недостатньо прав для коментування.