Продовжимо археологічну тему. Бо саме археологія розкриває зміст історії. Повернемося недалеко – не близько, на два-три роки тому назад.
Хлопці мили бурштин, і вимили … величезного, як удава, полоза.
– Ми ще такого страхіття не бачили, – розповідає Борис, 1967 року народження, працівник лісгоспу. – Довжиною та гадина більше трьох метрів, товщиною як гусяче яйце. Почав повзти – розтягнувся до чотирьох метрів. Луска, як на рибі. Світло- і темно-коричнева та зелена. Красень. На маленькій голові щось наче брови чи коронка.
З нами дід був з Борової. Всіх зупинив. Виключили мотори. Дід сказав: «Або це на велику вдачу, або на пропажу…»
Один дурень почав того полоза бити. Ми кричали, щоб не чіпав. І дід з Борової на нього сварився. Вже «бійця» нема в живих: зимою йшов до села і під лід провалився. Нам потім дуже «повезло» – шматка бурштину як головки капусти вимили. Куди той «удав» дівся, не скажу. «Треба було науці його передати», – перемовлялися ми.
Після нас ще копали. То на метрах 7-8 викопали закам’янілу чорну гадюку. Теж розміром за три метри і з головою, як дитячий кулак.
Я завжди уважно копаю ґрунт. Нам колись, не буду казати де, пощастило. І не на «янтарі», а на старовині. Пішли ми на другий день Пасхи. Думали, нікого ніде не буде – свято ж. Аж тут Тоню побачили, ще пару баб з нашого кутка теж копалися в піску.
Ми поодаль стали і почали з кумом копати. Враз щось брязнуло. Дивимося, якась іржава бляшанка. Ми тихенько її відставили, щоб ніхто не помітив. І далі копаємо. В обід лопатою проткнули… Між собою не ділилися. Все реалізували, а гроші порівну. Тепер за «содєржимоє» моя дочка у Львові учиться, меблі купили. А кум хату на Бурках добудовує.
Ото пощастило! Здали викопане аж у Львові. Були якісь ґудзики, пару золотих копійок, печатка і два шнурочки. За ті шнурочки нам заплатили більше, ніж за золоті копійки.
Ще три рази лазили в ту яму. Чогось особливого не знайшли. Інтерес до сонячного каменю у нас тоді пропав: стільки треба землі перевернути, що той камінець бурштиновий знайти. А тут за черепки такі грошища платять! Так що, повірте, скарби існують! Тільки ми, недолугі і погані учні, не вчимо своєї історії, не знаємо своєї Батьківщини. Боронь Боже, я не закликаю торгувати історичною спадщиною нашої землі. Але знати треба...
Ми думаємо: кого сьогодні заінтересує те, що було багато років тому? Може, вже й тих людей, що нашим батькам про старожитності та скарби розповідали, в живих немає, і їх розповіді перетворилися на справжнісінькі легенди.
Але в кожній родині, коли збираються родичі та сусіди, так чи інакше випливає тема “кладів” – чистих і заговорених, скарбів – зібраних дідом-прадідом чесною працею на лісовому промислі, чи відгодівлі худоби, чи відлові птахів… І хочеш, не хочеш, та проскочить завжди інтригуюче: старий скарб. Той, заповітний, який знаходиться десь поряд з тобою. Який сам собі вибирає господаря і котрому не треба казати: “Амінь! Розсипся!”
Нам у редакцію читачі принесли показати такі старожитності, що за ними київські музеї плачуть. Тому ми продовжили цю тему та подаємо розвідки і про скарби. До повіданого долучалися наукові публікації з періодики, розвідки археологів та фольклористів.
Воістину, на Русі ніколи не переводилися мисливці в пошуках стародавніх скарбів! І ця тема відкрита. Справа в тім, що кожна родина, кожен дім мали щось цінне. Наприклад, коштовний посуд, срібні чи золоті речі ужитку, іменні самовари, що передавалися із покоління в покоління. (Скажете, що Полісся було бідне і затуркане, коли поліські жіночки володіли декількома мовами і мали власні печатки та іменне майно? Ніякі віри і ніякі віяння не змогли змінити устрій поліської родини, де жінка тримала в своїх руках господу і родове надбання).
Тож, коли насувала якась загроза, то ці речі найчастіше закопувалися у землю або топили у воді.
Мали неабиякі статки й володимирецькі міщани, що жили на Кутущині. А треба сказати, що весь Володимирець був єврейським містечком. І щоб побудуватися близько центру, треба було сусідам-євреям за цей дозвіл заплатити золотом. От коли почалася війна, Аким Козоріз, який жив на Кутущині і мав там досить чималий клапоть землі та млин, швиденько розділив все своє добро між дочками. Муж однієї з них працював у німців (як їхати на Новаки, де нині стара станція) на тартаку. Так називалася тоді пилорама. От він взяв все жінчине та своє добро склав у бочки, засмолив їх і… кинув у колодязь. Коли пройшли воєнні громи, дід вибрав із колодязя воду, а своїх бочок із скарбами … не знайшов. Виявилося, що плавун, який пішов по дну колодязя, всі статки діда Гриця поніс по підземній ріці…
Є у Володимирці вулиця Вишнева. Жителі цієї вулиці єврейського походження, як стверджують старші люди, під час війни і копійки не взяли із собою у гетто (воно розташовувалося на місці, де зараз магазин “Квіти”, біля поліції). Тож не дивно, що на городах по цій вулиці й досі часто-густо викопують золоті копійки та господарські речі. Одній із наших однокласниць, Олені, втрапила копійка, а потім знайшла у землі … позолочену сковорідку та упаковку швейних голок, які зовсім не поіржавіли. Хто від такої знахідки відмовиться?
Один із лісничих продовжив розповідь, де ми писали про Майдан і старезного діда. Як доказує державний охоронець, на цьому Майдані трапилася ще така чудасія. Приїхали поїздком туди німці. І повідомили, що там щось будуть споруджувати. Обнесли площу, вирили під фундамент рівчаки. А у заростях сливочок, що вже здичавіли, викопали котлован. І... зникли. Як потім пояснили місцеві чоловіки, що допомагали копати землю, іноземці знайшли там скарб, забрали його і зникли.
Не так давно у Великі Цепцевичі прибуло дві автомашини із Польщі (так вони себе назвали), які розшукували нащадків графа Гіжицького та цікавилися колишнім польським поселенням Копачівкою. Гості найняли місцевого тракториста, який і показав землі цього зниклого села. Прибульці знайшли місце старого хреста, і шукали ще ковбаню. Ходили. Дивилися. Вже потім, через декілька днів із Дубівки старші люди передали, що в тому місці був перший “схрон” польського ополчення і там можуть бути закопані досить цікаві речі.
Багато таємниць і всякого добра, не обов’язково срібла та злата, схоронено у “вушаках та порогах” наших поліських хат. Досі ніхто не насмілився побувати у казематах польської жандармерії і тюрми, що знаходиться під приміщенням старого райвно.
Не можна відкидати й версію, що від Свято-Успенської церкви та колишнього костьолу Матки Боски Остробрамської (нині ресторан “Біле озеро”) веде підземний хід до панського маєтку, що у дендропарку. Цю версію підтверджують й архітектурні плани побудови споруди, оновлені у 1927 році.
Взагалі наш район дуже і дуже цікавий для аргеологів-пошуковців. Він настільки багатий історичними знахідками, що сюди зачастили чорні пошуковці із країн Балтії. Звідки молодики 1970-х років народження можуть так досконало знати наш край? А дуже просто. Дідусі тут воювали. Є карти. Є ще знаки. От і забирають награбоване і заховане колись.
Якщо декілька років тому пріоритет у пошуках скарбів надавався дорогоцінним металам, то сьогодні справжнім скарбом є рукопис, документ, лист із фронту, старовинна ікона, фотографії, вишиті рушники, швейні машинки “Зінгер”, кухонні речі, кухри, тумбочки-секретарі і канапи.
Скажіть, де у “забитому” Поліссі могли взятися витвори світового рівня родини Фаберже? Подейкують, що і “Янтарна кімната” застряла десь на Західній Україні. Адольф Гітлер у Вінницькій області готував собі підземну ставу “Вервольф”, а його підопічні прагнули здивувати фюрера розкішною кімнатою із бурштину…
Ще один факт. Сьогодні йде пошук і скупка есесівських нагрудних блях, котрі фашисти носили на ланцюжку на верхньому одязі. За цю залізячку з номером торік західний центр у Кельні давав по 700 євро.
Як свідчать старожили, біля Кідер відбувся бій між вояками УПА та фашистськими танками під прикриттям групи есесівців. Сьогодні до цього поля прикута велика увага, і не тому, щоб увінчати подвиг земляків, а щоб, вибачте, заробити на есесівських емблемах.
Скарби… Ними займається держава. Повинна була займатися, це її монополія. Так, як і видобутком бурштину. Тема відкрита, запрошуємо всіх до розмови. Хто щось цікавого почув від дідуся чи бабусі – напишіть. Це цікаво!
Записала Галина Тєтєнєва.
< Попередня | Наступна > |
---|