Авторизація

HomeСвіт цікавогоСвіт цікавогоЗнайомство з небом (+фото, відео)

Знайомство з небом (+фото, відео)

( 1 Vote )

 

Бог не дав людині крила, і вона придумала парашут. Саме такі висловлювання досить часто сьогодні можна почути від любителів небесного екстриму – парашутистів.  Попри усі закони природи та земної гравітації, піднятися в небо та політати нині може кожен.

Те, що раніше вважали недосяжним, відтепер доступне майже для всіх, хто мріє про небо (майже, бо є певні обмеження по вазі і медичних показаннях). Головне, кажуть спортсмени, – наважитися.

Напередодні Дня парашутиста, яке прийнято відзначати 26 липня, я вирішила на собі відчути і розповісти вам про те, які відчуття переживає людина, яка вперше опинилася серед небесної блакиті і пережила неймовірні відчуття вільного падіння та справжнього польоту.

За емоціями до «Воронова»

Найближчий аеродром, на якому можна отримати незабутні враження та отримати «в оренду» крила, розташований за 33 км на схід від міста Рівне, неподалік села Воронів Гощанського району. Аеродром являє собою льотне поле, на межі якого розташоване спортивне містечко. Це прекрасне місце не тільки для летовища, а й для  заміського відпочинку з друзями та родиною. На аеродромі є зручна стоянка, готель із затишними номерами (150 гривень за добу з однієї особи), кафе-бар зі смачною українською кухнею, ціни в якому вас приємно здивують. Крім того, є місця під кемпінг і намети.

Географічне розташування дозволяє здійснювати польоти в усіх напрямках, без особливих обмежень повітряного простору по лінії шляху. А парк літальної техніки дає можливість здійснювати підготовку спортсменів-парашутистів і планеристів на початковому етапі навчання, а також виконувати тренувальні вправи для новачків-авіаторів.

Якщо ви ще не наважилися присвятити свій вільний час спортивній підготовці повітряного акробата, ви можете виконати ознайомлювальний політ або стрибок з парашутом. Або ж просто відвідати аеродром і познайомитися з цікавими людьми – професійними пілотами і парашутистами.

 


У Рівненському авіаційно-спортивному клубі їх чимало. Адже це один з небагатьох клубів в Україні, який продовжує підготовку спортсменів, і єдиний у всьому західному регіоні, де збереглися дієві парашутна і планерна ланки повітряного спорту. Це один з трьох планерних клубів України, де відбуваються регулярні планерні польоти і чемпіонати країни. То й не дивно, адже наш авіаклуб налічує більш, ніж півстолітню історію від початку польотів в селищі Бармаки (у передмісті Рівного) до аеродрому «Воронів», де клуб базується сьогодні.

Дорога до аеродрому бажає кращого, хоча деякі наші «автошляхи» їй можуть тільки заздрити. А от дістатися до Воронова не так і складно, якщо добре пильнувати вказівні знаки – цього ми не зробили, тому трохи покаталися по населених пунктах Гощанського району. Головне – вчасно з'їхати з Житомирської траси. Це потрібно робити за селом Горбаків.

Дістатися до аеродрому можна і на громадському транспорті. Автобуси відбувають з платформи №19 Рівненського центрального автовокзалу за такими маршрутами: «Рівне – Мощони», «Рівне – Пустомити», «Рівне – Матіївка». Усі маршрути проходять поблизу аеродрому.

На летовищі своє життя. Спочатку все чимось нагадує санаторій: медпункт, будівлі, бесідки, ліс. Та коли чуєш розмови авіаторів чи парашутистів (особливо новачків, які вперше здійснили стрибок), розумієш, що розбещений відпочинок для сибаритів – трохи не туди; тут – активний відпочинок для справжніх екстремалів.

 У затінку під деревами серйозний дядечко проводить інструктаж  для тих, хто наважився піднятись в небо. Дівчата та хлопці уважно слухають, бо кожен неправильний крок може призвести до травмування – попереджують інструктори.

 


В іншому кутку досвідчені спортсмени готуються до стрибків. Кожен зайнятий своєю справою: хтось перевіряє спорядження, хтось складає парашут; усе перепровіряють по декілька разів. Словом, до польоту готуються серйозно. Небо – це не лише крила і відчуття абсолютної свободи; для необережних воно може стати останнім польотом, стрибком у прірву небуття…

Дізнавшись, що на аеродромі з'явився не просто журналіст, а бажаючий стрибнути з парашутом, зі мною охоче діляться враженнями ті, хто вже відчув на собі принади повітряної гавані. У когось це вже 10 стрибок, в когось – 64, а дехто 970 разів (уявляєте – 970 разів!) підкорював висоту! Хтось з інструкторів пропонував мені приєднуватися до інструктажу і готуватися до стрибка, запевняючи, що не можна писати матеріал про небо, не спробувавши його крил, а хтось просто дивився і, посміхаючись, чекав, наважусь я чи ні.

Колись я не дуже схвально ставилася до такого виду спорту. По-перше, задоволення не з дешевих: самостійний стрибок з десантним парашутом з висоти 1000 метрів коштує 950 гривень, стрибок у тандемі з інструктором 3250 грн., а ще ж треба зафільмувати цей момент, щоб на згадку лишилось – це ще + 1000 гривень. По друге, я не зовсім розуміла, для чого це робити (я з тих, хто панічно боїться висоти). Проте часом в житті хочеться робити щось екстремальне, неординарне.

«Страх можна побороти»       

За кілька днів до поїздки я прогуглила усі можливі і неможливі ризики, передивилася більше 20 відео стрибків з парашутом. А коли в останньому побачила, що це зуміла зробити 73-річна бабуся, то на хвильку задумалася: «Якщо бабуся це зробила, то, може, і я зможу?.. Мабуть, варто спробувати!»

Хтось із друзів підтримував мої наміри, а хтось крутив пальцем біля скроні, мовляв, хочеш покінчити із життям – обери дешевший спосіб. Та вибір був лише за мною.

У день поїздки я ще й близько не могла передбачити, яким буде моє рішення. Щось стримувало, а щось навпаки підштовхувало це зробити. Дивлячись на переодягнених у незрозумілу амуніцію спортсменів, і на тих новачків, які мішками випадали з «кукурузника» (Ан-2) і мелькали  високо в небі спочатку чорними, а потім різнокольоровими цятками, я думала про те, які ці люди сильні духом і які водночас сміливі.

 


Та побачивши їх щасливі обличчя після приземлення, за страхом я десь далеко ловила себе на думці, що це величезна порція задоволення і адреналіну. В гонитві за ним ми часто палимо надмірними емоціями собі й оточуючим нерви. А тут достатньо піднятися в небо, щоб отримати ціле море адреналіну і зберегти хороший настрій та спокій людям, що поруч. Напівжартома, звичайно, але щось у цьому є. Або зараз наважитися і спробувати, або потім усе життя себе картати за боягузтво і зривати злість на оточуючих від усвідомлення, що тебе зламав страх перед небом.

Від кожного, з ким мала розмову я чула лише: «Як це круто!»

-       - Я стрибала вперше. Мені перш за все було цікаво, що в цьому сподобалось чоловікові. Зробила висновок, що цей вид спорту можна полюбити. Емоції були неперевершені! Це відчуття вільного падіння і польоту не можливо забути. Коли ще таке відчуєш? А ще для мене – це була прекрасна можливість перевірити свою сміливість і резерви організму. Думаю, що буде як мінімум ще один стрибок, – ділиться враженнями Тетяна.

-       - Стрибав вперше, але зміг це зробити тільки з другого разу. Перший раз був сильний вітер, ми піднялися в небо, але стрибати нам не дозволили. Враження неймовірні! Перед стрибком добряче нервував, найбільше переживав за  приземлення, щоб правильно стати на ноги. Після приземлення нічого не зрозумів -  все так швидко відбулося. Здавалося, щойно був у літаку, а вже на землі. Маса емоцій! Обов’язково поїду ще. – розповідає володимирчанин Ігор Курач.

-       - Я виконав 64 стрибки. Кожен раз нові відчуття, емоції. Пригадую, як два роки тому виконав свій перший стрибок. Це були певні відчуття остраху, переживань. Але тим не менше, це був великий приплив радості, адреналіну. Нині я виконую не  просто ознайомчі стрибки з парашутом, а  спортивні стрибки для відпрацювання певної техніки. Разом із іншими спортсменами ми вчимося правильно робити повороти, розвороти та інші момент. – зазначає досвідчений парашутист з Володимирця Роман.

Після кількох таких коментарів важко втриматися і не спробувати. Тож коли до стрибків почала готуватися друга черга парашутистів, я невпевнено сказала, що готова стрибати у тандемі  разом з інструктором.

Після цього мене відвели на медичне обстеження, де молода лікарка запитала, чи нема проблем із здоров'ям. До останнього боягузлива частинка мого «я» сподівалася на підвищений тиск. Та він, як на зло, був у нормі!

Потім на мене вдягнули червоно-чорний симпатичний костюм, провели коротенький інструктаж, тугенько затягнули ремні. Так перевірили геть усі кріплення в усіх, хто мав стрибати.

Ну, а далі інструктори повели нас до  кукурузника (літак АН-2). Для мене це був подвійний шок, бо я ніколи в житті не літала. Зачувши гучний та грізний рев двигуна (таким він мені здавався, хоча насправді «кукурузники» дуже мирні літачки), я вже зблідніла… Потрохи ми почали відриватися від землі.

На борту «кукурузника» було 10 сміливців, включаючи двох відеооператорів. Усі посміхалися і якось так вдумливо, по особливому, дивилися у вікно літака. Від їх «особливості» я потроху панікувала і придумувала масу причин, щоб не стрибати. Лише злетівши в небо, я дізналася, що я була «першоразниця», усі інші  на борту літака вже стрибали по декілька разів. Паніка липким страхом хапалася за горло і придумувала різні терористичні проекти, чому стрибати з парашутом сьогодні не варто, а літак треба чим швидше посадити на землю.

Я зляканими очима дивилася то на божевільних парашутистів, то у вікно – було моторошно і цікаво водночас. За вікном було гарно: поля, ліси розкинулися маленькими квадратиками, хатинки як плямки, і лише кучеряві хмаринки нависали над літаком і здавалося їх можна було навіть полапати. Піднімаємося ще вище. Моє «я» маленьким зляканим зайчатком сховалося десь у хвості фюзеляжу. Але, на диво, журналістька цікавіть помагає, і я жадібно ловлю все, що бачу навкруги.

Висота 1500 метрів, і тут двері літака відкриваються. Холодний потік вітру пробиває наскрізь, ноги, руки дрімкочуть, у мене знов починається справжня паніка. Мабуть, від того, що я не розуміла, чи впорається моє серце із таким стресом, чи не вистрибне воно перше за мене.

Над дверима засвітився маячок «дозволено стрибати», який дав знак, що настав час отримувати порцію адреналіну. Кілька парашутистів вистрибують у прірву під ногами наче ні в чому не бувало. Я кажу тим, хто залишився, що не готова це повторити. Досвідчений парашутист із Володимирця Роман тримає мене за руку і посміхається, даючи зрозуміти, що хвилюватися не варто. «Ти б себе бачила в той момент», – розповідає пізніше він. «Ще б пак! Вони всі ненормальні!», – думала я в той момент, і раділа що в мене попереду – ще півтори тисячі довгих метрів набору висоти. За ці хвилини я відчуваю життя в собі так, як ще ніколи не й думала б.

Через кілька хвилин знов дивлюсь у вікно. Ми вже над хмарами. Висота – 3 кілометри.  Інструктор Леонід з Києва – професіонал своєї справи – дає мені знак, що варто готуватися. Чесно кажучи, я до останнього шукала вагому причину, аби не стрибати. Та вже було пізно. Підійшовши до дверей, лише покірно виконувала вказівку «Приготуйся». Мої ноги були ватні в цей момент, в голові – суцільний мотлох.

Падіння на тугі потоки повітря не пам’ятаю.

Пройшло кілька секунд, і ми полетіли крізь хмари. Тут ти вже не керуєш своїм тілом, не відчуваєш страху, а просто летиш, довірившись Богу і фахівцю за спиною. Перші  5-10 секунд у мене був безтямний шок, я не розуміла жива я чи ні.

А потім здалося, що небо подарувало тобі крила і прийняло нас у свої обійми, лагідні і пружні. Боже, я справді лечу! Решту 25 секунд вільного падіння я насолоджувалася безмежним простором небесної краси. Чим далі, тим більше я «кайфувала», в прямому сенсі цього слова!

Це не можливо передати,  це справді можна тільки відчути.

В один момент відкривається парашут, ривок і тебе наче підкидає вгору на кількасот метрів, здається, відчуваєш себе невагомим. Над головою – білий купол, а навколо – тиша, спокій, і прекрасні краєвиди. В такому стані ейфорії ти летиш близько 4 хвилини, і чомусь відчайдушно намагаєшся зрозуміти, на якій саме висоті знаходишся. Здається, що і 700, і 400, і навіть 100 метрів нічим не відрізняються.

 


А потім приземлення (ноги-руки цілі, навіть синяків нема), щирі вітання тих, хто в тебе повірив і допоміг тобі підкорити висоту. Ти недовірливо зводиш голову, дивишся у небо – і тобі геть не віриться, що ти щойно був там, на висоті 3 кілометрів, де лише птахи, хмарини небесної блакиті і Бог...

У цей момент я зовсім по-іншому почала сприймати парашутний спорт. А ще зрозуміла, що найголовніше – це наважитися, як у стрибку, так і в житті. Страх можна побороти – тепер це я знаю з власного досвіду.

Чи варте воно тих переживань, потрачених коштів? Однозначно, так! Це незабутні враження. Хоча навряд чи ви зрозумієте, не спробувавши…

Кілька хвилин я просто лежала на землі і усвідомлювала, що щойно зробила, можливо, один із найважчих, найрішучіших кроків у своєму житті. І в цей момент тобі зовсім не до буденних проблем. Нехай весь світ зачекає. Ти насолоджуєшся тим, що поріднився з небом!

Ольга ПЕШКО.

Фото автора.

 

Р.S. Величезна подяка володимирчанам – Роману та Тетяні за те, що познайомили мене з цим видом спортом, провели екскурсію аеродромом,  допомогли подолати страх і повірити в себе.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 69 гостей на сайті