Дід та баба з Дубівки

( 0 Votes )

…Вона закохана у літо… Знаєте, які неоспівані росяно-туманні ранки просинаються тоді? Пройдеш босоніж – а за тобою нічна доріжка у срібних берегах. І коли ти щаслива жінка, маєш те, що хочеш. Над цими росами твоє серце Жаром-птицею летить… А якщо дав тобі Бог  красу, талан і теє бабське щастя, – то вже  й поготів, більшого не треба! Де та сила береться і здоров’я на всі справи, на всю роботу? З любов’ю, з коханням  за десятьох усе зробиш.

 Сьогодні, з висоти прожитого, зв’язавши у вузлик 80 квіток-років, Женя Оксентівна бачить себе малою, як ще бігала в Дубівці «на бляху». Так на її кутку називалися вечорниці. І були музики: один боєць, що грав на балалайці, та два місцевих хлопці, що били в бляху, наче в бубон, і материним «рубльом» (що одіж прасували) пискали по дереву, наче на скрипці грали. Ото були музики! І збігалася молодь, і раділа вона, бо закінчилася війна і треба було жити по-новому. Справлялися хлопці і дівчата досхочу погуляти та ще й вдосвіта встати, допомогти матерям подоїти корів, вигнати на пашу, цілісінький день працювати, на Косині сіно згребти і ним похвалитися. 

Дід і баба з ДубівкиУ тому вирі, «на блясі» стріла вона на рік старшого  хорошого хлопця, милого і прикидливого Корнія Вороб’я. Народила первістка Мефодія, а тут чоловіка забирають в армію. Три роки з сином жила в невістках в багатодітній родині. І за ці три роки багато пережила та передумала, бо в 50-ті роки чимало молодих сімей розвела «вербовка» та армія.

Корній Трифонович повернувся до рідної сім’ї. І ще тричі  птахи  приносили до їх дому добру звістку про народження сина та доньок. Побудувалися. Завели своє господарство. На ентузіазмі, без великих оплат піднімало покоління Євгенії Васильчук рідний колгосп, рідне село. Корній Трифонович працював в колгоспі обліковцем, а потім бухгалтером. А дружині, Євгенії Воробей, випала честь і в Москві побувати і орден «Знак пошани» та чимало медалей отримати за чесний і совісний труд. Дівчата та молодиці обрали її ланковою льонарської ланки.

– Ми не тільки льон вирощували, – згадує Євгенія Оксентівна. – Ми  й городину доглядали. Було у нас до десяти гектарів капусти. І все пололи вручну. Колись біжу на поле. А за мною донечка Вєра, така ще маленька, із сапкою. А мати вийшли і кажуть: «Куди ти дитину ведеш? В буряках її й не видно».

– Як вам її так шкода, то беріть сапку і йдіть замість неї… – одказую.

– А ще  у нас льон вручну тріпачками вибивали. То мій Корній придумав таке діло: на колесо причепив десять тріпачок і… можна сказати, золоту медаль ВДНГ по льону заробив. Бо благодаря його «видумці» ми найбільше здали сортового  волокна і першими впоралися з тим льоном. А скільки бувало, Корній біжить додому порати хазяйство, а я їду в Антонівку, на завод везу льон…

У житті всякого буває. Ми з Корнієм втратили хлопця. Старший син робив до пенсії лісником, дві доньки – педагоги. Раді ми внукам і правнукам. Паска у нас – за спільним столом, і Тайна вечеря також. Намагаємося жити по совісті, гарно, щоб люди не сміялися. Я задоволена своїм корінням.

Тітка Женя йде закривати курей та доїти корову Машку, а дядько Корній  розповідає про минуле і читає свої прекрасні вірші. Є серед них «Молитва до Ангелів  за збереження і продовження власного роду і всього вкраїнського народу». А ще скільки цікавих історій передається з хати в хату!..

– У пам’яті села, – розповідає дядько Корній, – був такий рік, що на Дубівку дикі свині нападали. От зібралися чоловіки, взяли хто що мав: вила, сокиру, рушниці. А наш дід вила взяв. І вибіг на нього великий вепр. Дід наставив  своє оружіє, кабан і наштрикнувся. Держак лопає, а кабан – на діда. Добре, що Федурко з сокирою підскочив. Він високий був і крепкий. Вдарив  вепра і діда врятував. То тепер я своїм дітям і внукам заповідаю Федоровому роду дороги не переходити: де треба – допомогти, а де треба – і в сторону відійти.

                Дочка Віра дістала із стосу хусток квітчасту, і я сфотографувала подружжя Вороб’їв, – хороших, скромних людей, які намагаються жити в мирі із днем прийдешнім і людьми. Хоча в селі важко всім добрим бути.

Виходили від тітки Жені та дядька Корнія на сільську стежину. А матушчин брат відпустив великого собаку. От і пройди до машини. Тож довелося взяти тичку і йти через Климове обійстя, знову згадуючи про полювання  і сільське життя.

 

Галина Тєтєнєва

На знімку автора: подружжя Вороб’їв.

 

У вас недостатньо прав для коментування.