Авторизація

HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Вигадані історії від Галини Тєтєнєвої

Вигадані історії від Галини Тєтєнєвої

( 2 Votes )

ПРЕЗИДЕНТ

      Було це 15 листопада 2012 року. У складі обласної делегації нас запросили в Київ на святкування Дня працівників сільського господарства.

Всі в очікуванні. І ось виступає Президент Віктор Янукович, а мені, як на зло, дзвонить мій президент, той, що дає гроші на розвиток державного дослідного господарства, – президент Академії наук України. Дружина штирхає в бік, показує, щоб виключив мобільний телефон. А я – у безвиході. Ні тобі обірвати розмову з шефом, ні сказати, що виступає Президент України! І тут я встаю (а ми сиділи близько біля сцени, можна сказати, в перших рядах) і йду через весь зал.

Промовець навіть призупинив промову і провів мене очима. Видно, більшість у залі зробили те саме: повернулись у мій бік. І враз (я вже був на середині залу), до мене підбігли і стали довкіл кілька кремезних хлопців у чорних костюмах. Два – спереду, двоє – по боках, а ззаду… Звісно, тих я не бачив. Відчинив двері і продовжую в телефонну трубку: «Пане президенте, дозвольте продовжити розмову…» Це я – своєму президенту, з Академії наук. Хлопці відступилися на крок від мене. І тут вбігає маленький низенький чоловічок і кричить: «До канца виступлєнія єво, – ткнув у мене пальцем, – в зал нє пущать!!!»

Я вимкнув телефон. І тут відчинилися двері і всі, в тому числі і я, стали по «стойке смирно». Повз нас ішов Президент України. Він кинув пронизливий погляд на мене, і наші погляди зустрілися. Я кивнув йому на знак привітання, і він мені кивнув.

Усі побігли за Президентом. Про мене забули. А я, як офіцер, уявив собі картину, що сталося б, якби ця ситуація відбулася на хвилин п’ять пізніше. Мене ж скрутили б, заламали б руки і відвезли б, куди слід. Іди, доводь, що ти не верблюд!

Я ще раз переговорив із шефом, вимкнув телефон і зайняв своє місце в залі. Концерт для аграріїв був прекрасним. Особливо сподобалися козачата з Запорізької області. А коли ми повернулися з Києва, то хтось із колег, з тих, що дивився трансляцію, спитував: «Що там сталося, коли Президент виступав?» А я мовчу. Кому скажеш, що то через мене?..

 

СУДДЯ

У нашій сім’ї було десятеро дітей. Батько все життя хворів, але порядок тримав. У нього висів армійський шкіряний ремінь, і коли хтось збивався з праведного шляху, той ремінь йшов у діло.

Найбільше попадало хлопцям – тато привчали їх до дисципліни. Серед братів найменшим був Коля. І якщо батько прикажуть о другій дома, то де б ти не був – мусиш прибути. Траплялося, наш Коля не встигав сісти на поїздок (він вчився у Боровій) або «кукушка» не доїжджала до Млинка, то він навпростець через ліс прибігав додому!

Із всіх братів Коля був особливим. Як зайдете у школу і спитаєте Миколу Гапончука, вам ніхто не скаже. А згадаєте Колю Баранчика – і всі його вам покажуть. Мав він таке особливе волосся, що воно саме по собі крутилося. Отож бідний Коля намочить голову, прилиже коси, а поки до Борової у школу дійде – голова, як в Анжели Девіс!

Вчитися ми хотіли, але не всім випала така можливість. Літа ми ніколи не бачили: все сапали картоплі і городину, заготовляли сіно для трьох-чотирьох корів і коня. Тримали свиноматок, курей, гусей і качок. Трудилися, як мурахи. І навіть старші, що побрались і мали власні сім’ї, вибирали день-другий і їхали допомогти батькам.

Настав час – і нашого Колю забрали в армію. Служив він у Ленінграді. Після армії подався на 8-місячні підготовчі курси до юридичного університету і поступив туди. Вчився добре. Був старостою групи. Але в армії він познайомився з дівчиною. Була вона ленінградкою, але її бабця вміла гадати, як циганка. І Свєта – теж.

Щось там закрутилось. А тут – батько при смерті, Колі дали про те знати, і він мав переводитися на навчання до Львова. Свєта пішла в деканат, звідти – у партком і сказала, що вагітна. То була правда.

Але й у нашому роду своїм насінням на сторону не розкидалися. Батько помер, а Коля – жениться. Непросто довелося йому, та наш браток усе витерпів і дав слово, що фамілію не осоромить. Удень вчився, а вночі розвантажував вагони. Потім знайшов роботу неподалік і вночі сторожував. Народився у них синок, а квартира – наймана. Висох весь. Став, як скіпка. Приїде в гості, то мати піде у хлів до корови і плаче-плаче. Але був таким упертим, що з дому нічого не брав, а ще й матері помагав. Сестра Галя ото вишле йому посилку, а поміж сушеної риби втулить карбованців п’ять.

– А пиво тоді у Ленінграді було, яке хочеш, і дешеве. Вся група тоді святкувала, – згадує брат.

Микола був подільчивим. Останньою крихтою хліба ділився. І їхня студентська група була дружною. Так і пронесли через роки-десятиліття юристи свою дружбу. Разом із Колею вчився на юриста приїжджий юнак Дмитро Медведєв, і згодом вони дружили сім’ями.

 І от коли Медведєв став Президентом Росії, всі слухали його першу промову. І сказав тоді президент теплі слова про Україну, що до України у нього синівське ставлення, бо в нього друг із Західної України, з Полісся. Ми раділи за Медведєва. А він призначив нашого Миколу головою Арбітражного суду Росії. І хоча Микола був на пенсії, його відкликали на нову роботу.

Він працював у різних судах. Але єдине, від чого відмовився, – це від посади, на якій засуджують до страти. Сказав, що не зможе там працювати.

Родини не цурається. Зі своєю Свєтою у гості приїжджає. Син нашого Колі прокурором робить. Має дружину-львів’янку. Там же ще один наш брат живе. Так що володимирчани і зарічнянці у братів мають надійний прихисток.

 

 «СТАРЛЕЙ»

 Було це при Союзі. У Володимирці під одним дахом «жили» райвідділ міліції і комітет державної безпеки. Дах один, туалет спільний, а двері у кожного свої. Поза очі одна служба другу називали «абвер» і «гестапо». Працівникам міліції було строго-насторого наказано ніяких паперів «сусідам» не давати, а тим паче нічого не розповідати, що діється у відділах, а тим паче – чим займаються. Цих міліцейських сусідів боялася навіть прокуратура.

Та одного суботнього дня у райвідділ міліції заявився старший лейтенант «з голубої служби» (назвемо йому Радченком). Його прислали з Києва у Рівне, в обласне управління. Але всі його чомусь там сторонилися.

Черговий по райвідділу передзвонив начальнику сусідів, що прибув гість, треба організувати відпочинок, а той переадресував гостя до менших чинів. І так це завдання скотилося до… шофера.

Старлей приїхав на полювання. Як розвідник, він бачив, що йому не раді, але стояв на своєму. По першому снігу мисливцю захотілося піти на звіра, і шоферу нічого не залишалося, як везти непроханого гостя в ліс. Він подзвонив своєму шваґрові і попросив посприяти у виконанні завдання, даного шефом. Шваґер працював головою колгоспу. Хлопець совісний і не жадібний. Скільки тоді через голів, парторгів, комсоргів і завскладів перевіряючих переходило?!. Тож прийняв шваґер і ровенського гостя.

Як там було і що вполювали, невідомо. Але почався поділ Союзу, а водночас і небачена перетасовка кадрів. Хто був нічим, той стане всім! Тож міністри і всякі начальники мінялися, як дамські рукавички.

Старлея підхопила хороша хвиля. То він зам у комітеті дербезпеки, а то вже міністр внутрішніх справ. І треба сказати, що був він порядною і хорошою людиною, не забув ні доброти, ні того, що в облуправлінні міг стати посміховиськом: поїхав автобусом на полювання, а до нього ніхто й не вийшов…

З часом, через роки, він вручив тому шоферу таку медаль по службі, яку не кожна контрнишпорка заслужить за кордоном. І допоміг цей славний чоловік нашим дітям, які працюють у системі в Києві та Житомирі. Вони на хорошому рахунку. А я молодих вчу: із солдата виходять генерали, а віддана десятина завжди повертається сторицею.

 

ГЕНШТАБ

 Коли почула, що Мартинюк зустрічається із високими чинами генштабу Путіна, а вони родом з нашого району, то чуть серце не вирвалося, так схотілося про них написати. Про Лавріна із Заболоття, Гребенщика – начальника дільниці управління будівництва… Ну хоча б про кількох! Усіх їх армійська служба вивела в люди, то чом же досі про них не написано? Виявляється, не можна. Точніше, пиши. А якщо їм зашкодить?..

Служби сусідньої держави частенько проводять чистку своїх рядів. Багато є чого розповідати, але багато про що ми досі говоримо тільки на кухні…

 

ПОСОЛ

 Ідемо через кузнецовський базар повз м’ясний павільйон у лабораторію ветмедицини. Ганна Петрівна щиро посміхається і показує на колоду, на якій розрубують м’ясо. Ще на свинячі туші можу дивитись, а от телячі й коров’ячі…

Цікавлюся ціною. Свинина – 35-45 гривень. Не телятина, а м’ясо і коров’ячі кістки – 100 гривень! А приймають по скільки від селян? Відвертаюсь і йду. А Ганна Петрівна намагається знову зосередити мою увагу на колоді:

– Велика пані знайшлася! – безцеремонно кинула. – Та тут посол Росії в Японії торгував! Скоро вивіска буде!

Заінтригувала!

– Невже правда? Розказуй!

 – Торгував тут Четверня, хороший хлопець із Волині. Зараз його син торгує. Отож я до них підходжу, дивлюся – а з ними новий чоловік. З вигляду – наш, а манери, рухи, погляд – не наші.

– Це мій старший брат, – представив Четверня. І більше – ні слова. Я пішла, винесла стілець (не сидіти ж гостю на колодці). А коли волиняни закінчили торг, то зайшли до мене. Четверня похвалився, що його брат – посол Росії в Японії. Та й сам посол, дивлячись на рідний край, сказав, що Україні до Японії треба років150 рости, такі ми відсталі. Він досконало володіє не тільки японською, а й китайською, корейською, монгольською мовами. Розповідав, що японці думають інакше, ніж ми, адже уособлюють себе з предметом чи явищем – і з його позиції озирають реальний світ. Втім, щось подібне є і в українців. Наприклад: «Мамо, заженіть гуси, щоб не гавкали…»

Волинь гордиться своїм земляком, і ми – заодно з ними.

 

Записала Галина ТЄТЄНЄВА. 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 183 гостей на сайті